ИСТОРИЯ: НЕВЫУЧЕННЫЕ УРОКИ



СОДЕРЖАНИЕ
ПРЕДИСЛОВИЕ
1. Советско-финские войны. Разоблачение мифов
2. Карл Густав Маннергейм, Рыцарь духа
3. Еврейские воины в рядах армии Финляндии
4. В дополнение к речи Сталина 19.08.1939
5. Ещё раз по поводу Дня Победы
6. Победобесие как форма массового психоза
7. Симон Петлюра. Жизнь и смерть
8. Шептицкие. Украинско-еврейские отношения
9. Дивизия «Галичина». В поисках истины
10. ОУН, УПА и украинско-еврейские отношения
11. Львовский погром. Поиски правды
12. «Протоколы украинских мудрецов»
13. Варшавское гетто. Сопротивление
14. 22 июля 1942 — «Grossaktion Warschau»
15. Польско-еврейские отношения 1939-1944
16. «Жегота». Ирена Сендлер и другие праведники
17. Витольд Пилецкий
18. Анализ польско-украинских отношений
19. Харьковская Катынь
20. Гражданская война в Испании (1936-1939)
21. Золото Испании или Moscow Gold
22. О встрече Ф.Франко и А.Гитлера — осень 1940
23. Франсиско Франко — герой не нашего времени
24. Вильгельм Франц Канарис. Судьба офицера
25. Гибель адмирала Канариса
26. Невероятный Уинстон Черчилль
27. Взгляд на события 11 сентября 2001 года
28. Нобелевские лауреаты
29. Сравнительная Хронология
30. Храм царя Соломона, рыцари, масоны. Власть света над тьмой


ПРЕДИСЛОВИЕ
Сегодня социальные сети являются мощнейшим средством распространения информации в обществе — причем как правдивой, так и ложной (в том числе заблуждений, штампов и намеренной дезинформации). Данная книга — во многом результат моих интернетных публикаций в поисках истины среди океанов лжи.
Я родился и вырос в стране, которой, слава богу, уже не существует — Советском Союзе. Вспоминаю, как с раннего детства, уже начиная с детского сада, в головы советских детей вкладывали идеологические опилки. Нас уверяли, что наша страна — самая миролюбивая, «где так вольно дышит человек», что только в нашей стране построено общество свободы, равенства и братства, но «буржуи завидуют нам и хотят нас захватить», поэтому уже со школы мы обязаны быть готовыми защитить нашу страну от агрессии, для улучшения подготовки мы должны принимать участие в детской военно-патриотической игре «Зарница», а чуть повзрослев, в старших классах школы, и мальчики, и девочки просто обязаны изучить устройство автомата Калашникова, уметь разобрать и собрать его за 45 секунд, и лучше с закрытыми глазами. Марширование, ходьба строем под знаменем отряда, дружины и т. д. начинались уже с 1-го класса. Но окончив школу и окунувшись во взрослую жизнь, мы понимали, что свобода, равенство и братство в нашей стране были лишь в речах назначенных ораторов и на страницах разрешённых газет, а вся информация, доступная нам, строжайше проверяется и просеивается сквозь сито коммунистической идеологии. Коммунисты понимали, что если даже маленькая доля правды об их преступлениях прорвётся к людям, страна рухнет, а значит, их безраздельной власти над народом наступит конец. Потому все несогласные с политикой коммунистов безжалостно уничтожались, изгонялись, затыкались. Это была одна из самых страшных систем в истории человечества. Правда о ней непременно должна найти путь к умам и чувствам людей. Это необходимо сделать ради памяти оболганных мёртвых, сердец ныне живущих и знаний будущих поколений; чтобы человечество осознало ошибки и никогда не повторило их вновь.

Пока мы не выгребем скелеты из своих шкафов, мы не сможем очиститься от грязи прошлого. Сейчас настал уникальный момент, чтобы найти истину и объединить наши усилия в борьбе со злом. Злом, которое, сменив вывеску, опять поднимает голову и уже начинает собирать свой кровавый урожай на улицах и площадях, в полях и в горах, на море и в небе... Самое главное — не бояться. Страх парализует и уничтожает наши души, не давая нам жить.
Как писал 700 лет назад великий Данте:
«…Нельзя, чтоб страх повелевал уму;
Иначе мы отходим от свершений,
Как зверь, когда мерещится ему...».


Если вы читаете эти строки, то уже поддерживаете меня в стремлении к истине. Вместе — мы сила, наша сила в знании правды,
«…и нитка, втрое скрученная, не скоро порвётся…».
Искренне благодарю вас за поддержку.


Хочу выразить особую благодарность:

Виктории Тарановой — жене, подруге, вдохновителю и критику;
Веронике Тарановой — за оформление книги;
Владимиру Иваненко — за архивные поиски;
Юлии Давыдовой, Игорю Патлашенко, Сергею Корсунскому, Эндрю Андерсену, Виктору Мыслывцю, Сергею Молчанову, Юрию Перелю — за поддержку.


Алик Гомельский.

ЧИЛИ - СССР. 1973 ГОД. ФУТБОЛ ВСМЯТКУ А-ЛЯ СОВЬЕТИК...

В качестве дополнения к материалам о Аугусто Пиночете, Мигеле Краснове и сентябре 1973 года.

В сентябре 1973 года между Чили и СССР помимо политических проблем возникла ещё и футбольная. Собственно поначалу она проблемой не была и СССР рассчитывал снять очередные политические сливки со спорта...

Ситуация сложилась такая. В отборочных играх к Чемпионату Мира-1974, сборная СССР победила в 9-й отборочной группе УЕФА, и по регламенту должна была играть стыковые матчи с победителем 3-й отборочной группы Южной Америки, которым оказалась сборная Чили.

После упущенного полуфинала ЧМ-1970 и серебрянных наград ЧЕ-1972, сборная СССР вроде бы должна была быть фаворитом в своей отборочной группе, но... Старт получился отвратительный: поражение от Франции (0:1) в Париже и трудная победа в Дублине (2:1) над ирландцами. Дело в том, что Франция в 1973 году была в лучшем случае середнячком (23 место в Европе по классификации УЕФА), а ирландцы вообще были аутсайдерами (27 место). Но всё-таки группу сб.СССР выиграла и вышла на сборную Чили, которая дожала в дополнительном матче Перу.

Переворот в Чили произошёл 11 сентября, а первый стыковой матч в Москве состоялся 26 сентября 1973 года. Так как Чили для футбольных чиновников СССР не представлялась сложным соперником, то от стыковых игр как это принято в таких случаях, СССР заранее не отказался. Потому, что планировалась победа над "кровавыми путчистами" и выход на Чемпионат Мира в ФРГ, куда уже с блеском квалифицировалсь братская ГДР.
Потому 26 сентября по свидетельству игрока сб.СССР Евгения Ловчева: "...матч никак не анонсировался, афиш в городе не было. Но сарафанное радио работало, поэтому в Лужниках собралось 60 тысяч зрителей. Правда, телетрансляция не велась. Почему? Советским людям две недели по телевизору показывали зверства фашисткой хунты, и вдруг мы с ними играем в футбол, да еще в Москве...".

Но как часто говорят, поле ровное, трава зелёная, а мяч круглый... Матч в Москве завершился нулевой ничьей, вот слова Е.Ловчева: "...О самом матче особо сказать нечего: игра получилась равной, почти без моментов. Небольшое преимущество было у нас, но, откровенно говоря, на победу мы не наиграли."

Так как гарантий победы в Сантьяго 21 ноября 1973 года, руководство советской сборной дать не могло, то во избежание позора советского "любительского" спорта в Чили, сборная СССР на ответную игру на стадион «Насиональ де Чили» попросту не явилась. Федерация Футбола СССР заявила, что она не намерена проводить матч в Чили по политическим мотивам и потребовала проведения этой игры на нейтральном поле, что после того как сборная СССР сыграла на своём поле первый матч, ставило бы сборную Чили в ущемлённое положение. В итоге, СССР было засчитано поражение и капитан сборной Чили забил гол в пустые ворота. Таким образом СССР вместо ожидаемых политических сливок получил дырку от бублика.

В итоге на ЧМ-1974 в Западную Германию поехали чилийцы, которые попали в группу со сборными ФРГ, ГДР и Австралии. Сборная Чили на Чемпионате не блеснула, но и не опозорилась: (0:1 с ФРГ, 1:1 с ГДР и 0:0 с Австралией), а а в советском футболе начался затяжной спад.


https://hystory.mediasole.ru/sbornaya_sssr_ne_mogla_proigrat_hunte_pinocheta_vospominaniya_lovcheva





21 ноября 1973 года. Сантьяго. Чилийцы забивают гол в пустые ворота на стадионе «Насиональ де Чили».

БРОШЮРЫ КГБ О БОРЬБЕ С ЕВРЕЙСКИМИ И УКРАИНСКИМИ НАЦИОНАЛИСТАМИ

(из книги Алика Гомельского "Еврейско-Украинские отношения. 20 век")

Благодаря раскрытию архивов обнаружил две книжечки из КГБ. Одна из них: «Антисоветская деятельность еврейских националистов и борьба с нею органов государственной безопасности». Составили её подполковник Л.А.Мамаев, майор Н.Г. Петров, подполковник В.Ф.Кравченко. Отпечатана в типографии Высшей школы КГБ при СМ СССР в 1956 году. А вторая: «Подрывная деятельность украинских буржуазных националистов против СССР и борьба с нею органов государственной безопасности». Авторы: полковник Л.С.Бурдин, полковник И.В.Хамазюк, полковник С.В.Прудько, полковник Н.А.Кулешов. Отпечатана в типографии Высшей школы КГБ при СМ СССР в 1955 году.

Времена после-сталинские, а подход тот же... Вот несколько цитаток из антиеврейской:
«...В сентябре 1921 года в Карлсбаде, ныне Карлови-Вари (Чехословакия), состоялся 12-й всемирный конгресс сионистов, который направил приветственную телеграмму организатору вооруженной интервенции против Советской России Уинстону Черчиллю. А вскоре после конгресса один из главарей сионизма Жаботинский заключил с Петлюрой договор о создании при штабе петлюровских войск еврейской жандармерии для расправы с коммунистами...»
— скажите честно, друзья мои антикоммунистические (всех национальностей), кто из вас отказался бы под руководством «главаря сионизма» Зеева Жаботинского, да в составе «еврейской жандармерии» Симона Петлюры воевать с коммунизмом?

«...«Херут» (партия новосионистов или сионистов-ревизионистов). Партия фашистского типа. Создана в 1925 году в Палестине английским офицером сионистом-фашистом Владимиром Жаботинским, выходцем из России (умер в 1942 году). Сионисты-ревизионисты стремятся установить контакт и с украинскими националистами. Агентурным путем установлено, что в 1947 году члены партии сионистов-ревизионистов, проезжавшие транзитом по территории Украины, имели задание связаться с украинскими националистами и предложить им свои услуги. Под руководством партии «Херут» действуют террористическая организация «Бетар» («Крепость») и военизированная организация «Бриха» («Побег»). «Бриха» создана упомянутым выше Жаботинским в годы гражданской войны в СССР с целью формирования «еврейских легионов», которые предполагалось использовать в составе петлюровских банд для борьбы против Советской власти…»
– вот оказывается как, жидобандеровцы, это наследники жидопетлюровцев. И те и другие — фашисты и враги советской власти…

«...Некоторое время назад органы государственной безопасности Украины вскрыли националистическую молодежную организацию «Эйникайт»*, которую организовали ученики десятых классов средней школы. Участники организации проводили антисоветскую агитацию среди еврейской молодежи, изготовляли и распространяли антисоветские листовки и письма, в которых призывали вступать в «Эйникайт»...По окончании средней школы участники «Эйникайт» разъехались в разные города СССР для продолжения учебы в вузах. На одном из сборищ перед отъездом они договорились продолжать антисоветскую работу среди еврейской молодежи. С этой целью они установили между собой письменную связь, информировали друг друга о своих намерениях и, в конце концов, договорились создать новую разветвленную антисоветскую националистическую организацию под названием «Союз еврейской молодежи»*. Такая организация была, в частности, создана из студентов Львовского государственного университета. В нее входило 10 человек. Участники «Союза еврейской молодежи» обсуждали на своих сборищах вопрос о привлечении новых членов, изготавливали, а затем распространяли листовки, призывавшие к борьбе с Советской властью. Группы «Союза еврейской молодежи» были созданы в некоторых других городах Украины... в 1949 году поступили агентурные данные о том, что в гор.Бруклине (близ Нью-Йорка) под прикрытием иудейской духовной школы существует антисоветский центр, возглавляемый выдворенным из СССР Шнеерсоном*… При проверке полученных данных органы государственной безопасности установили, что некоторое время назад из Черновцев бежали в Румынию еврейские националисты Бас, Гринфельд, Липман и Кроль. В гор.Рэдэуци их задержали румынские органы общественной безопасности и передали советским властям. К моменту получения этих данных арестованные уже были осуждены за измену родине к 25 годам ИТЛ каждый...».

После приведенных цитат, мне кажется, что утверждение о том, что СССР, по-рыцарски, без страха и упрека, спасал еврейский народ от уничтожения, а также из чисто гуманистических целей помогал создавать государство Израиль, выглядит или наивностью или обманом...

Не менее занимательна и антиукраинская книжоночка. Я давно уже говорил, что культ Б.Хмельницкого в Украине раздувала и Российская империя и большевистская власть. Потому начинается это пособие КГБ (кстати пользоваться им можно было лишь в помещениях КГБ, а размножение категорически запрещалось!) с... цитирую: «300 лет назад на Пе-реяславской Раде могучим волеизъявлением украинского народа было провозглашено воссоединение Украины с Россией...».
Чуть далее идёт подтверждение того, что обвинения ОУН в причастности к военным преступлениям во время Второй Мировой войны исходит от КГБ: «...Особо чудовищные преступления украинские буржуазные националисты и прежде всего оуновцы, совершали по заданиям гитлеровской разведки в период Великой Отечественной войны. Массовые расстрелы и зверские пытки мирных советских граждан... таков далеко не полный перечень злодеяний этих заплечных дел мастеров германского фашизма...».
Ещё одна красноречивая цитата: «...Директория (УНР) пользовалась поддержкой не только украинских «социалистических» партий, но и еврейских мелкобуржуазных националистических партий и организаций — Бунда, «Поалей Циона» и других, полностью одобрявших антинародную, кровавую политику петлюровской Директории...».

Тут остановимся и задумаемся: с одной стороны большевики обвиняли евреев в поддержке С.Петлюры и УНР, а с другой обвинили главу УНР в погромах еврейского населения сделав всё возможное и не возможное для оправдания его убийцы. Вопрос в том, врали ли большевики в первом, во втором и в обеих случаях?

В брошюрке также подтверждается, что миф о «курортном» заключении С.Бандеры в нацистском концлагере запущен КГБ СССР (к великому моему сожалению миф этот распространяет историк М.Солонин или по не знанию или по личным соображениям): «...гитлеровцы «арестовали» Бандеру предварительно договорившись с ним самим, чтобы создать вокруг его имени ореол «мученика»...».


Внимательно прочитав оба пособия из КГБ можно сделать вывод, что и для евреев и для украинцев главным (и общим!) врагом являлись коммунисты. Как видно из материалов, эти «интернационалисты» никогда не гнушались никакими средствами для создания между нашими народами обстановки вражды, ненависти и взаимного недоверия.



* «Союз еврейской молодежи» (СЕМ) — организация еврейских студентов Львовского университета. Разгромлена МГБ в 1949 году. Известные члены: узники Сиона, супруги Людмила и Леонид Резниковы. Арестованы в 1949 году и осуждены на 8 и 10 лет лагерей.

* «Эйникайт» — сионистская подпольная организация евреев Украины, основана в 1944 году уроженцами г.Жмеринка. Разгромлена МГБ в 1949 го-ду. Известные члены: узники Сиона, Давид Гервис, Меир Гельфонд, Татьяна Керцман (Хорол), Эфраим Вольф, Михаил Спивак, Александр Сухер, Александр Ходорковский.

* Йосеф Ицхок Шнеерсон — 6-й любавичский ребе. За свою антипогромную деятельность был 4 раза арестован царским правительством России в 1902-1911 годах. В 1927 году арестован властями СССР и приговорён к смертной казни за контрреволюционную деятельность. Благодаря международной кампании протеста смертный приговор был отменён, а ребе Шнеерсон выслан за пределы СССР. В 1939 году был вывезен офицерами Абвера из оккупированной Варшавы в Ригу. Из Латвии, ребе Шнеерсон перебрался в США в марте 1940 года. Интересна судьба библиотеки Шнеерсона — собрания 12,000 книг и около 50,000 редких документов относящихся к Иудаизму. Она была реквизирована советской властью в 1920-х годах, и до сих пор остаётся в России, так как считается «достоянием российского государства».











БРОШУРИ КДБ ПРО БОРОТЬБУ З ЄВРЕЙСЬКИМИ ТА УКРАЇНСЬКИМИ НАЦІОНАЛІСТАМИ

(З книги Аліка Гомельського "Єврейсько-Українські відносини. 20 століття")


Завдяки розкриттю архівів знайшов дві книжечки з КДБ. Одна з них: «Антирадянська діяльність єврейських націоналістів і боротьба з нею органів державної безпеки». Склали її підполковник Л.А.Мамаєв, майор Н.Г.Петров, підполковник В.Ф.Кравченко. Віддрукували в друкарні Вищої школи КДБ при РМ СРСР в 1956р. А друга: «Підривна діяльність українських буржуазних націоналістів проти СРСР і боротьба з нею органів державної безпеки». Автори: полковник Л.С.Бурдин, полковник І.В.Хамазюк, полковник С.В.Прудько, полковник Н.А.Кулешов. Видрукувана в друкарні Вищої школи КДБ при РМ СРСР в 1955р.

Часи після-сталінські, а підхід той же... Ось кілька цітаток з антиєврейської: «...У вересні 1921р. в Карлсбаді, нині Карлови-Вари (Чехословаччина), відбувся 12-й всесвітній конгрес сіоністів, який направив вітальну телеграму організатору збройної інтервенції проти Радянської Росії Уінстону Черчиллю. А незабаром після конгресу один з ватажків сіонізму Жаботинський уклав з Петлюрою договір про створення при штабі петлюрівських військ єврейської жандармерії для розправи з комуністами...»
— скажіть чесно, друзі мої антикомуністичні (всіх національностей), хто з вас відмовився б під керівництвом «ватажка сіонізму» Зєєва Жаботинського, в складі «єврейської жандармерії» Симона Петлюри воювати з комунізмом?

«...«Херут» (партія новосіоністів або сіоністів-ревізіоністів). Партія фашистського типу. Створена в 1925р. в Палестині англійським офіцером сіоністом-фашистом Володимиром Жаботинським, вихідцем з Росії (помер в 1942р). Сіоністи-ревізіоністи прагнуть встановити контакт і з українськими націоналістами. Агентурним шляхом встановлено, що в 1947р. члени партії сіоністів-ревізіоністів, які проїжджали транзитом по території України, мали завдання зв'язатися з українськими націоналістами і запропонувати їм свої послуги. Під керівництвом партії «Херут» діють терористична організація «Бетар» («Фортеця») і воєнізована організація «Бріха» («Втеча»). «Бріха» створена згаданим вище Жаботинським в роки громадянської війни в СРСР з метою формування «єврейських легіонів», які передбачалося використовувати в складі петлюрівських банд для боротьби проти Радянської влади...»
— ось вияв-ляється як, жідобандерівці, це спадкоємці жідопетлюрівців. І ті й інші — фашисти і вороги радянської влади...

«...Деякий час назад органи державної безпеки України розкрили націоналістичну молодіжну організацію «Ейнікайт»*, яку організували учні десятих класів середньої школи. Учасники організації проводили антирадянську агітацію серед єврейської молоді, виготовляли та розповсюджували антирадянські прокламаціі і листи, в яких закликали вступати в «Ейнікайт»...Після закінчення середньої школи учасники «Ейнікайт» роз'їхалися в різні міста СРСР для продовження навчання у вищих навчальних закладах. На одному з зборищ перед від'їздом вони договорились продовжувати антирадянську роботу серед єврейської молоді. З цією метою вони встановили між собою письмовий зв'язок, інформували один одного про свої наміри і, врешті-решт, домовилися створити нову розгалужену антирадянську націоналістичну організацію під назвою: «Союз єврейської молоді». Така організація була, зокрема, створена зі студентів Львівського державного університету. В неї входило 10 осіб. Учасники «Союзу єврейської молоді»** обговорювали на своїх збіговиськах питання про залучення нових членів, виготовляли, а потім поширювали прокламації, які закликали до боротьби з Радянською владою. Групи «Союзу єврейської молоді» були створені в деяких інших містах України...в 1949р. надійшли агентурні дані про те, що в м.Брукліні (поблизу Нью-Йорка) під прикриттям іудейської духовної школи існує антирадянський центр, очолюваний виселеним з СРСР Шнеєрсоном***...При перевірці отриманих даних органи державної безпеки встановили, що деякий час тому, з Чернівців втекли до Румунії єврейські націоналісти Бас, Гринфельд, Ліпман і Кроль. В м.Радівці їх затримали румунські органи громадської безпеки і передали СРСР. До моменту отримання цих даних заарештовані вже були засуджені за зраду батьківщині до 25 років ВТТ**** кожен...».

Після наведених цитат, мені здається, що ствердження про те, що СРСР, по-лицарськи, без страху і докору, рятував єврейський народ від знищення, а також з чисто гуманістичних намірів допомагав створювати державу Ізраїль, виглядає чи наївністю чи обманом...


Не менш цікава і антиукраїнська книжечка. Я давно вже говорив, що культ Б.Хмельницького в Україні роздувала і Російська імперія і більшовицька влада. Тому починається цей підручник КДБ (до речі користуватися ним можна було лише в приміщеннях КДБ, а розмноження категорично заборонялося!), з: «300 років тому на Переяславській Раді могутнім волеви-явленням українського народу було проголошено возз'єднання Ук-раїни з Росією...». Трохи далі йде підтвердження того, що звинувачення ОУН в причетності до військових злочинів під час 2-ої Світової війни виходить від КДБ: «...Особливо жахливі злочини українські буржуазні націоналісти і перш за все оунівці, здійснювали за завданнями гітлерівської розвідки в період Великої Вітчизняної війни. Масові розстріли і звірячі тортури мирних радянських громадян...такий далеко не повний перелік злодіянь цих заплічних справ майстрів німецького фашизму...».

Ще одна промовиста цитата: «...Директорія (УНР) користувалася підтримкою не тільки українських «соціалістичних» партій, а й єврейських дрібно-буржуазних націоналістичних партій і організацій — Бунда, «Поалей Ціона» та інших, що повністю схвалювали антинародну, криваву політику петлюрівської Директорії...».

Тут зупинимося і задумаємося: з одного боку більшовики звинувачували євреїв в підтримці Петлюри і УНР, а з іншого звинуватили голову УНР в погромах єврейського населення зробивши все можливе і не можливе для виправдання його вбивці. Питання в тому, чи брехали більшовики в першому, чи в другому, чи в обох випадках?
У брошурі також підтверджується, що міф про «курортне» ув'язнення С.Бандери в нацистському концтаборі — це міф зроблений КДБ СРСР (який розповсюджує історик М.Солонін): «...гітлерівці «заарештували» Бандеру попередньо домовившись з ним самим, щоб створити навколо його імені ореол «мученика»...».

Уважно прочитавши обидві брошури-інструкціі КДБ СРСР можна зробити висновок, що головним і загальним(!) ворогом і євреїв і українців були комуністи. Як видно з матеріалів, ці «інтернаціоналісти» ніколи не гребували ніякими засобами для створення між нашими народами обставин ворожнечі, ненависті і взаємної недовіри.


* - «Ейнікайт» - сіоністська підпільна організація євреїв України, заснована в 1944 році уродженцями Жмеринки. Розгромлена МГБ в 1949р. Відомі члени: в'язні Сіону, Давид Гервіс, Меїр Гельфонд, Тетяна Керцман (Хорол), Ефраїм Вольф, Михайло Співак, Олександр Сухер, Олександр Ходорковський.

** - «Союз єврейської молоді» (СЕМ) - організація єврейських студентів Львівського університету. Розгромлена МДБ в 1949р. Відомі члени: в'язні Сіону, подружжя Людмила і Леонід Рєзникови. Заарештовани в 1949р. і засуджені на 8 і 10 років таборів.

*** - Йосеф Іцхок Шнеерсон - 6-й Любавицький ребе. За свою антіпогромну діяльність був 4 рази заарештований царським урядом Росії в 1902-1911 рр. У 1927р. заарештований владою СРСР і засуджений до смертної кари за контрреволюційну діяльність. Завдяки міжнародній кампанії протесту смертний вирок був скасований, а ребе Шнеерсон був висланий за межі СРСР. У 1939р. був вивезений офіцерами Абверу з окупованої Варшави до Риги. З Латвії, ребе Шнеерсон перебрався в США в березні 1940р. Дуже цікава доля бібліотеки Шнеєрсона - збірка понад 12,000 книг і близько 50,000 рідкісних документів що відносяться до Іудаїзму. Вона була реквізована радянською владою в 1920-х роках, і до цього часу залишається в Росії, так як вважається «надбанням російської держави».

**** - ВТТ це аббревіатура Виправно-Трудовий Табір.








АКТУАЛЬНО СЕГОДНЯ: ОРГАНИЗАЦИЯ ДЕМОНСТРАЦИЙ ПРОТЕСТА

(из архива Владимира Буковского)



История очень интересная вещь. Порой она повторяется, порой напоминает, порой проводит параллели...
Раскрыв архив В.Буковского, находим прелюбопытный во всех отношениях документ.

Итак, как следует из документа, в 1969 году израильтяне подожгли "мусульманскую мечеть" Аль-Акса в Иерусалиме. Я не понял, что за смех? :( Вот взяли и подожгли, и именно мусульманскую мечеть. Успокоились? Продолжаю. Так вот, индийская общественность резко возмутилась и была потрясена. Уж не знаю до глубины души или только наполовину, но... резидентура КГБ там готова организовать демонстрации протеста ВНИМАНИЕ!... перед посольством США в Индии.

Массовка - 20,000 мусульман. Двадцать тысяч.
Цена вопроса, плёвая - 5,000 рупий.

Подпись на документе: Андропов.





Фотокопия документа.


Посмотреть оригинал можно здесь.



"ЧЁРНЫЕ ПАНТЕРЫ" ВСКОРМЛЁННЫЕ СОВЕТСКОЙ СИСЕЙ

(из архива Владимира Буковского)



В этом замечательном документе прекрасно абсолютно всё. Цитирую, дабы меня не обвинили в расизме: "В последнее время радикальная н@гритянская организация "Чёрные пантеры"..."Учитывая, что "Чёрные пантеры" представляют динамичную и опасную, для правящих классов США организацию н@гров. Компартия США стремится влиять на неё в нужном направлении...".

Документ совершенно секретный, потому Андропов в нём откровенен. И афроамериканцы названы уничижительно, по-расистски и способы влияния прозрачны: используя ресурсы КГБ в африканских странах давить с одной стороны на США обвиняя страну в геноциде "н@гров", а с другой побудить самих "Чёрных пантер" к активизации их борьбы. В свете этого документа события прошлых дней связанные с этими "Пантерами" выглядят абсолютно специфически. И пахнут тоже.






Фотокопия первой страницы документа.



Посмотреть оригинал можно здесь.



В ПОИСКАХ ИСТИНЫ. ВЫСОКОПОСТАВЛЕННЫЙ БЕГЛЕЦ ИЗ НКВД

(из книги Алика Гомельского "История. Поиск истины")


Прочитав небольшую заметку на сайте Укринформ и вмонтированный в неё отрывок из книги Виктора Суворова, я вначале немного опешил и удивился. Судите сами. Многие из вас читали мой материал (те кто не читал, могут найти его здесь:

Линк

о вывозе в СССР золотого запаса Испании во время Гражданской войны 1936-1939 годов.
Вывозивший это золото, по личному указанию Сталина, старший майор госбезопасности Александр Орлов (он же Лейб Фельдбин, он же Лев Никольский, он же Леон Николаефф, он же Вильям Голдин, он же камрад Мигель), фигура весьма примечательная. Заместитель генпрокурора СССР, заместитель начальника, а затем начальник экономического отдела ОГПУ, командующий пограничными войсками на на Кавказе (на персидской и турецкой границах), сотрудник Иностранного Отдела НКВД. В сентябре 1936 года он был направлен в Мадрид в качестве резидента НКВД и главного советника по разведке, контрразведке и партизанской войне при республиканском правительстве. Портрет Александра Орлова я нарисовал хоть и схематично но тем не менее сомнений, в его причастности к этой солидной «экспроприации», 4-го в мире (по размеру) золотого запаса страны, у меня не возникало, как собственно и в том, что он совершал сам и помогал коммунистической власти совершать преступления по всему миру.

Однако Виктор Суворов озвучил собственную версию этого события. И у него главная роль по вывозу золотого запаса Испании досталась Яну Берзину - одному из руководителей Разведупра РККА, (предшественника ГРУ СССР). Я засомневался в своих источниках и начал себя перепроверять. В итоге, сумел успокоить эго, и благодаря своему заочному наставнику, Владимиру Богдановичу Резуну, обнаружил массу интересного в издании: «The Legacy of Alexander Оrlоv», выпущенной U.S.Government Printing office, Washigton, 1973.

Представляют определённый интерес также мемуары Павла Судоплатова, помощника начальника отделения 7-го отдела Главного управления государственной безопасности (ГУГБ) НКВД СССР, специалиста по части устранения противников СССР и Вальтера Кривицкого, высокопоставленного сотрудника Иностранного отдела НКВД, бежавшего на Запад. 

* Судоплатов хоть явно злится на Орлова за бегство на Запад, но тем не менее признаёт и его роль в вывозе золота и личные способности А.Орлова.
* Кривицкий характеризует Орлова исключительно как мастера политических репрессий и указывает на то, что Я.Берзин просил Москву отозвать Орлова из Испании. Вывоз золота по Кривицкому организовал не Орлов и даже не Берзин, а Артур Сташевский - директор Торгсина, в Испании он был торговым представителем СССР.
 
Считаю очень важным для понимания ситуации с организацией и вывозом испанского золота, осознать какие посты при республиканском правительстве в Испании занимали А.Орлов: резидент НКВД и главный советник по разведке, контрразведке и партизанской войне при республиканском правительстве и Я.Берзин: главный военный советник в армии республиканской Испании, соответственно. 

Внимательно изучив «The Legacy of Alexander Оrlоv» хочу выделить следующие пункты:

1. Александр Орлов действительно вывозил золото из Испании, он это подтвердил на слушаниях в сенатском комитете США, в феврале 1957 года (фото титульной страницы, этого 168-страничного документа я привожу ниже).
2. Впечатляют детальные описания А.Орловым  операции: к примеру, то что золото грузили 60 испанских моряков на протяжении 3-х ночей, а днём они отсыпались в пещере, вблизи Картахены, где собственно хранилось золото и серебро, или то, что в соседней пещере хранился запас динамита, представлявший для сокровищ огромную угрозу во время бомбардировок германской авиации.
3. По показаниям Орлова, в СССР было отправлено 7,900 ящиков с золотом но в СССР зарегистрировали на 100 ящиков меньше. По мнению А.Орлова эти «излишки» были использованы Сталиным для личных спецопераций.
4. По личному распоряжению Сталина (продублированного Ежовым), Орлов отказался подписывать какие-либо документы о получении золота. В этом был смысл, потому как министр финансов (позднее - премьер-министр) республиканской Испании, Хуан Негрин, зафиксировал в своих записях факт передачи и отправки  золота в СССР, и не задолго до своей смерти распорядился передать эти записи правительству Ф.Франко, чем вызвал негодование среди руководства республиканских беженцев.
5. Орлов был инициатором того, чтобы руководство республиканцев представило его как сотрудника американского или британского банка (эта рекомендация А.Орлова была всецело поддержана Хуаном Негрином), потому что вывоз золота в СССР мог спровоцировать огромный скандал в рядах республиканцев.
6. Интересно заметить, что Орлов-Берг проживал в США нелегально с 1938 года о чем сообщил на слушаниях и мотивировал это тем, что опасался сталинских убийц. Убийства беглецов из НКВД: Игнатия Рейса (Швейцария, 1937 год), Георгия Агабекова (Франция, 1937 год), Вальтера Кривицкого (США, 1941 год), а также руководителя ОУН, Евгена Коновальца (Голландия, 1938 год), подтверждают, что опасения А.Орлова не были лишены смысла. Да ведь и он сам, будучи в Испании уничтожал противников сталинской линии: троцкистов, анархистов и марксистов.
7. Вызывают огромный интерес показания А.Орлова о том, что СССР в начале 1930-х годов занимался подделкой $100 банковских купюр США. Для реализации этих фальшивых долларов через канадских коммунистов была куплена финансовая организация в Германии, которая затем была перепродана немецкому коммунисту Паулю Роту и уже через Германию подделки были переправлены в США. В частности в Чикаго, в 1933 году было обнаружено таких купюр на сумму около $100,000 (из которых около 25% уже попало на тот момент в финансовую систему страны). По свидетельству А.Орлова в этой операции были задействованы Глеб Бокий (начальник Спецотдела НКВД) и Ян Берзин (тот самый!). Качество подделок было исключительным, о чём на слушаниях сообщили представители финансовых служб США. Такое качество объясняется тем, что печатали их используя государственные структуры СССР выпускавшие советские денежные знаки, а к работе привлекались специалисты имевшие опыт выпуска царских денег (в частности так называемых "катенек" и "петенек" которые были одними из самых сложных в изготовлении, купюр). В мемуарах Судоплатова эти сведения тоже подтверждаются.
8. На этих слушаниях также обсуждался вопрос о том, что некие лица, в США, пытались реализовать облигации на сумму в $245,000 из похищенных СССР в 1945 году, из хранилищ германских банков, облигаций на общую сумму в 350 миллионов долларов США.
9. Также интересны сведения о взаимоотношениях между лидером Югославии Й.Тито и СССР. После окончания войны авторитет Тито в Югославии был чрезвычайно высок, потому, что его партизанская армия смогла освободить страну от нацистов и фашистов фактически без помощи СССР. Но такой статус народного героя был абсолютно неприемлем для Сталина, потому Тито получил письмо от Сталина подписанное также Молотовым, в котором Тито отчитали за нарушение правил субординации в отношении лично Сталина и СССР. Письмо также содержало прямые и недвусмысленные угрозы. Тито тем не менее не отступил, потому он был исключён из Коминтерна и ему пришлось обратиться за помощью к Западу. Эта помощь была оказана. Суммарно, на 1 миллиард долларов: 500 миллионов - экономической помощи и 500 миллионов - вооружениями. В 1950 году Югославия подписала так называемый Балканский пакт с Турцией и Грецией (которые вошли в блок НАТО в 1952 году) направленный на совместное противостояние советской угрозе. После смерти Сталина (1953), в 1955 году (накануне 20 съезда КПСС) Хрущёв и Булганин лично приехали в Белград и просили прощения у Тито за разрыв отношений между СССР и Югославией в 1948 году. Они пригласили маршала Тито посетить СССР с официальным визитом.
Так, как встречали Тито в июне 1956 года, в СССР не встречали ни одного иностранного лидера. За день до визита Тито, В.Молотов (подписавший то самое сталинское письмо) был уволен с поста главы МИД СССР.  Что характерно, об этом визите почему-то не очень много сведений в сети. Хотя фоторепортаж журнала "Life" весьма красноречив и наглядно демонстрирует статус, который этот визит получил в СССР.

Линк на фоторепортаж.

10. Всвязи с Тито и Югославией, весьма интересны дальнейшие показания А.Орлова. Лидер итальянских коммунистов, Пальмиро Тольятти мечтал с помощью советских товарищей стать новым тираном Италии. Надо отметить, что в рядах компартии Италии состояло порядка 2 миллионов членов, что для страны, на тот момент имевшей 48 миллионов жителей, было весьма внушительным показателем. Граничащая с Италией, Югославия, становилась таким образом стратегически важным соседом, именно поэтому СССР и озаботился срочным налаживанием отношений и всевозможным ублажением маршала Тито. К примеру руководитель ВНР Матьяш Ракоши и председатель СовМина НРБ Вылко Червенков были смещены со своих постов соответственно 18 июля и 18 апреля 1956 года по настоянию Тито. Но и это не всё. Й.Тито в эти годы возобновил работу по созданию Балканской Федерации. После смерти основного конкурента на пост председателя этой Федерации, болгарина Г.Димитрова, и самого Сталина, который эту идею торпедировал в 1948 году параллельно с преданием самого Броз-Тито коминтерновской анафеме, перед маршалом Тито замаячил пост председателя и повышение собственного статуса. В перспективе, после Италии планировался захват Франции, где по мнению Орлова за компартию страны были готовы голосовать до 20% всех избирателей. Установив коммунистическое направление для Италии и Франции, СССР создал бы ситуацию, когда Западная Европа стала бы продолжением Восточного блока. Но все планы коммунистов смешала Венгерская революция октября-ноября 1956 года. Подавление восстания в Венгрии очень серьезно пошатнуло престиж и самого СССР, и коммунистической идеологии как таковой. Интересно также, что самым большим критиком подавления Венгрии была Испания. И как родственные католики, и как антикоммунисты и просто по-человечески испанцы поддержали восстание венгерского народа против коммунистического диктата. В знак протеста Испания отказалась от участия в Олимпийских играх. Проводившие в это время турне по Испании, футболисты будапештского «Гонведа» попросили политическое убежище в Испании после матча с «Атлетико. Бильбао». Игрок «Гонведа» и в дальнейшем звезда мадридского «Реала», Ференц Пушкаш, получив испанское гражданство, стал единственным в мире футболистом, выступавшим на Чемпионатах мира за две разные национальные сборные: Венгрии и Испании.

** Любопытный анализ можно провести в сети введя в поисковик «Александр Орлов НКВД». Во-первых статья о нем в русском сегменте Википедии основательно переписана за последние скажем лет 5-10. Сейчас она носит откровенно негативный характер рисуя Фельбина-Орлова-Берга хвастуном, вруном, вором и предателем. Во-вторых, другие сетевые публикации четко разделены на две градации, по отношению к этому человеку: лжец и предатель - versus - профессионал и герой. 

11. На слушаниях А.Орлов указал, что он входил в число 6 ответственных офицеров НКВД, которые занимались оценкой добытых комиссариатом документов и на их основе вырабатывали рекомендации для МИД (в то время НКИД) СССР и Политбюро ЦК ВКП(б). Также, Орлов заявил, что он является автором брошюры «Тактика и стратегия разведки и контрразведки» которая была одобрена НКВД для использования в процессе обучения агентов этой спецслужбы, отправляемых для работы за границу. Это подтверждает и П.Судоплатов в своих мемуарах.
12. Дальнейшее повествование А.Орлова, на мой взгляд, снимает любые сомнения в том, что он является автором брошюры, указанной в предыдущем пункте. Дело в том, что он дал исчерпывающее описание структуры советской разведки, и указал, что "разведка в СССР многогранна, она стала наукой, а в чем-то даже искусством". Орлов описал виды и уровни советской разведки:
- разведка НКВД
- разведка ГенШтаба РККА
- индустриальная разведка (добывание промышленных секретов и технологий у развитых стран Запада)
- экономическая разведка (предназначена для защиты интересов СССР в международной торговле, в качестве примера Орлов привёл обнаруженное им самим международное [США-Германия-Британия] соглашение по которому цены на электрическое оборудование для СССР завышались на 60-75%)
- дезинформация (для этого в СССР существовал специальный отдел фабриковавший дипломатические документы для последующей их продажи, таким образом СССР вмешивался в отношения между другими странами)
- дипломатического продвижения СССР (т.е. подготовка почвы для признания страны на дипломатическом уровне, подкуп иностранных дипломатов и чиновников для продвижения интересов СССР)
- влияние на решения иностранных правительств
- организация и поддержка партизанского движения (здесь по просьбе сенатора Маклиланда, Орлов высказал свои рекомендации для США по противостоянию возможным действиям спецгрупп во время войны или конфликта с СССР. Опыт обучения таких спецгрупп у Орлова был в Испании)
- инфильтрация агентов в структуры безопасности иностранных государств.
Пункт про дезинформационный отдел разведки СССР (фабриковавший дипломатические документы для последующей их продажи), косвенно подтверждает несколько фальшивок КГБ по украинскому вопросу которые я подробно разбирал ранее (фейковая стенограмма фейковой конференции ОУН(Б) и "жыттепыс" Ярослава Стецько).
13. Обращают на себя внимание рекомендации Орлова правительству США по привлечению на свою сторону советских перебежчиков. Он подверг критике наплевательское отношение Запада к советскому шифровальщику Игорю Гузенко и советскому моряку Егорову которые пытались бежать на Запад. И посоветовал впредь гарантировать таким перебежчикам защиту от экстрадиции в СССР и иммунитет к судебным преследованиям в США за их работу на советскую разведку.
14. А.Орлов абсолютно однозначно свидетельствовал, что компартии в странах Запада (и в частности Компартия США) были по сути заграничными отделениями КПСС, ревностно выполнявшими задания Москвы и всемерно способствовавшими успеху советской разведки за границами СССР. Это также подтверждается многочисленными документами Политбюро ЦК КПСС из архива Владимира Буковского
15. Параллельно с консультациями с СССР по поводу возврата золотого запаса Испании, в сентябре 1956 года (после получения так называемого досье Негрина о передаче золота) правительство Франко добилось от СССР возврата в Испанию 286 ветеранов «Голубой Дивизии» находившихся в плену и около 1,300 беженцев из 2,000 выразивших желание вернуться в Испанию.
16. Весьма показательно отношение А.Орлова к хрущёвской "оттепели" в отношениях с Западом. На прямой вопрос сенатора Маклилана, Орлов ответил, что считает это лишь временным периодом в отношениях СССР с Западным миром.


ПОДВЕДУ ИТОГ:

Я не вижу оснований считать Фельбина-Орлова-Берга лжецом в отношении его роли в вывозе золотого запаса Испании. Пока нет документальных доказательств уличающих его во лжи, его показания на сенатских слушаниях в США следует принять в качестве подтверждения. Фигура он весьма емкая и интересная. Человек имевший в своём подчинении в 1926 году Лаврентия Берию может расчитывать на, по меньшей мере, пристальное к себе внимание, а не тотальное игнорирование. Попытки уверить, что Фельдбин-Орлов был не генералом советской спецслужбы, а лишь никчемным мелким офицеришкой, попросту смешны, учитывая его опыт, занимаемые должности и знания. К величайшему сожалению все свои таланты Фельбин-Орлов использовал не на благо человечества, а во вред ему, служа тираническому режиму и людоедской идеологии. Весомых доказательств, что вывозом золотого запаса Испании занимался не Орлов, а Ян Берзин или Артур Сташевский, я не обнаружил. Потому версию Суворова о Берзине, я не поддержу. Все они служили молоху, но важно понимать личность каждого из них. Представленный мной отчёт о показаниях Орлова-Берга в сенатском комитете США, заслуживает самого пристального внимания широких кругов читателей.


ЛИТЕРАТУРА:


«The Legacy of Alexander Оrlоv». U.S.Government Printing office, Washigton, 1973.

«Scope of Soviet Activity in the United States», Thursday, February 14, 1957.

Павел Судоплатов. «Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы».

Вальтер Кривицкий. «Я был агентом Сталина»






Титульная страница «The Legacy of Alexander Оrlоv».



Молодой Лев Фельдбин (А.Орлов).



Орлов-Берг в 1973 году.



Дочь и жена Александра Орлова.



Дипломатический паспорт А.Орлова.



Ящики с золотом. Испания.



Советский теплоход "КИМ". Одно из 4-х судов на которых вывозилось золото в СССР.



Ян Берзин. Молодость, зрелость, под арестом.



Георгий Агабеков.



Игнатий Рейсс.



Вальтер Кривицкий.



"Катенька" - 100 рублёвая купюра царской России. Аверс. Из коллекции автора.



"Катенька" - реверс. Размер банкноты - 260×122 мм. Из коллекции автора.



"Петенька" - 500 рублёвая купюра царской России. Аверс. Из коллекции автора.



"Петенька" - реверс. Размер банкноты - 275х126 мм. Из коллекции автора.



3, 5, 10 и 25 рублёвые царские банкноты. Аверс. Из коллекции автора.



Те же банкноты - реверс. Из коллекции автора.



Senator John L. McClellan


Визит Тито в СССР (июнь 1956 года). Жена Броз-Тито, Йованка, среди балерин Большого Театра. В центре угадывается лицо Майи Плисецкой.



Визит Тито в СССР (июнь 1956 года). Слева направо: А.Микоян, Йованка Тито, Иосип Тито, Н.Булганин, Л.Каганович.



Визит Тито в СССР (июнь 1956 года). Слева направо: Й.Броз-Тито, Н.Хрущёв, К.Ворошилов.

SZEPTYCCY - STOSUNKI UKRAINSKO-ZYDOWSKIE

(Z książki Alika Gomelskiego "Historia. Lekcje niewyuczone”)


*Translated into Polish by DOBRODZIEJ*

W historii stosunków żydowsko-ukraińskich jest wiele różnych kart. Są karty przerażające, zabawne, dziwne, szlachetne. Chcę opowiedzieć o jednej karcie z tej historii. Chcę opowiedzieć o rodzinie Szeptyckich i tragedii Żydów. Na początek, o najsłynniejszym człowieku z tej rodziny.

Hrabia Roman Maria Aleksandr Szeptycki urodził się 29 lipca 1865 roku w majątku Przyłbice, dziś leżącym w rejonie jaworowskim obwodu lwowskiego. Jego starodawny ród korzeniami sięga czasów Daniela Halickiego. Kolejne pokolenia rodziny Szeptyckich żyły przez wieki pod panowaniem szlacheckiej Polski, wchłaniając w siebie jej kulturę. Potem Galicja przeszła pod panowanie habsburskich Austro-Węgier. Zgodnie z tradycjami rodzinnymi Roman wstąpił do armii austrowęgierskiej, ale z powodu złego stanu zdrowia odszedł ze służby kilka miesięcy później. Następnie ukończył Wydział Prawa Uniwersytetu Wrocławskiego, uzyskując tytuł doktora prawa (warto nadmienić, że podczas studiów wyjechał do Włoch, gdzie został przyjęty przez papieża, Leona XIII, a także do Kijowa i Moskwy, gdzie rozmawiał z filozofem Władimirem Sołowjowem i przedstawicielami ukraińskiego ruchu narodowego).

Wkrótce jednak, po ukończeniu studiów, został mnichem i pod imieniem Andrzej wstąpił do zakonu św. Bazylego. Ta metamorfoza związana jest z przerwaną karierą wojskową - podczas poważnej choroby (szkarlatyna, której towarzyszyło zatrucie krwi), Andrzej miał wizję i przyrzekł zostać duchownym w przypadku wyzdrowienia. Po ukończeniu jezuickiego seminarium w Krakowie uzyskał na Uniwersytecie Jagiellońskim stopień doktora teologii . Od 17 grudnia 1900 roku do swojej śmierci w dniu 1 listopada 1944 Andrzej Szeptycki był arcybiskupem metropolitą halickim i lwowskim oraz episkopem kamieniecko-podolskim.

Andrzej Szeptycki był także postacią polityczną - posłem na Sejm Galicyjski i dożywotnim członkiem Izby Wyższej Parlamentu Korony Austrii. Jesienią 1908 roku metropolita Andrzej nielegalnie przekroczył granicę i przebywał w imperium rosyjskim, gdzie odwiedził zakonspirowane wspólnoty unickie w Petersburgu i Moskwie, a podczas pierwszej wojny światowej, gdy Lwów został zajęty przez wojska rosyjskie, Szeptycki pozostał wraz z wiernymi w mieście, gdzie 19 września 1914 roku został aresztowany przez rosyjskie władze wojskowe za antyrosyjskie kazania i deportowany w głąb imperium rosyjskiego. Był na wygnaniu w Kijowie, Nowogrodzie, Kursku, a następnie w honorowym więzieniu w klasztorze Zbawiciela-Eutymiusza w Suzdalu.

Krótko po rewolucji lutowej metropolita Andrzej został zwolniony przez Rząd Tymczasowy na wniosek ministra sprawiedliwości Kiereńskiego, a pod koniec 1917 roku powrócił do Lwowa. Po zakończeniu I wojny światowej i upadku Austro-Węgier poparł ideę niezależnej zachodniej Ukrainy, za co został aresztowany już przez polskie władze.

Chcę zwrócić uwagę na długie i głębokie więzi Andrzeja (Romana) Szeptyckiego z Żydami.
Jako dwudziestolatek R. Szeptycki nauczył się języka hebrajskiego, swobodnie czytał Tanach (Pismo Święte) w języku oryginalnym, a później korespondował z rabinami - przywódcami społeczności żydowskiej. W latach 1905–1906 Szeptycki, stojąc na czele grupy pielgrzymów, dwukrotnie odwiedził Ziemię Świętą, opublikował przewodnik po świątyniach chrześcijańskich z mapami i szczegółowym opisem. Znajomość języka hebrajskiego znacznie przyczyniła się do jego zbliżenia z Żydami i do zrozumienia tradycji żydowskich. Podczas „Sprawy Beilisa” w październiku 1913 roku Roman Szeptycki publicznie zaprzeczył pomówieniom o mord rytualny: „Zdecydowanie mogę powiedzieć, że osobiście nie znam niczego z ogólnej żydowskiej nauki religijnej, co mogłoby służyć jako podstawa teorii rytualnej” („Kijowska myśl ”, 23 października 1913 r., str. 8).

Nawet więcej: Roman Szeptycki był gotowy przybyć do Kijowa jako świadek obrony i biegły z dziedziny religii. Jednak postać metropolity jako heretyka z punktu widzenia oficjalnej Rosyjskiej Cerkwi Prawosławnej i jego relacje z Żydami sprawiły, że ten krok był nie do przyjęcia dla inicjatorów tego procesu. W roku 1903 Roman Szeptycki założył cały system klasztorów, otwierając przy nich szkoły, szpitale, i domy sierot. Później klasztory te odegrały bardzo dużą rolę w ratowaniu Żydów.

Szeptycki był konsekwentnym przeciwnikiem ZSRR i komunistów, pod władzą których znajdowała się cała Wschodnia Ukraina. Hołodomor (Wielki Głód - sztuczny głód wywołany przez władze ZSRR na terytorium Ukrainy w latach 1932–1933, który doprowadził do śmierci od 2,4 do 7,5 miliona ludzi) stał się dla metropolity kolejnym dowodem na antyhumanitaryzm komunistycznej ideologii i dyktatury Stalina. Ten stosunek do Sowietów stał się jeszcze bardziej negatywny, gdy Lwów na dwa lata stał się częścią ZSRR. W czerwcu 1940 roku Roman Szeptycki napisał listy do Stalina i Chruszczowa, protestując przeciwko ateistycznej propagandzie w ukraińskich szkołach. Wkroczenie wojsk niemieckich, metropolita, jak wielu mieszkańców „ziem przyłączonych”, uznał za wyzwolenie od komunistycznych represji i za odrodzenie niepodległej Ukrainy. W przemówieniu do narodu ukraińskiego metropolita powiedział: „W armii niemieckiej widzimy wybawiciela od wroga”.
Wydarzenia ostatniego okresu życia metropolity Andrzeja (1939–1944) wciąż są przedmiotem ostrego sporu i licznych dyskusji. Zasadniczo, wszelkie zarzuty wobec metropolity Andrzeja, zawierają się w wymienionych niżej punktach.
Każdy z tych punktów omówię z osobna:

1. Wsparcie Niemiec w wojnie przeciwko ZSRR i aktywna współpraca z niemieckimi władzami okupacyjnymi.
Galicja, która przez wiele lat walczyła o niepodległość od Polski, potem od Austro-Węgier, a potem znowu od Polski, została, można powiedzieć, przegrana przez nazistów w 1939 roku w karcianej grze z komunistami. Dwuletnie panowanie stalinowskiej tyranii w regionie było krótkie w porównaniu do wszystkich innych, ale niezwykle krwawe. Dlatego przybycie wojsk niemieckich w 1941 roku słusznie zostało uznane przez Ukraińców z Galicji za wybawienie. Jak pokazały poprzednie wydarzenia (okupacja Lwowa Austro-Węgierskiego przez armię rosyjską podczas I wojny światowej jego przyłączenie do Polski po wojnie polsko-sowieckiej), metropolita Andrzej nie pozostawiał wiernych na pastwie losu. Dlatego pozostawał w swoim miejscu zamieszkania w czasie wszystkich zmian politycznych, chcąc nie chcąc majac kontakty i sprawy ze wszystkimi okupacyjnymi administracjami.
O ile pierwszy niemiecki gubernator Galicji, Karl Lasch (1941), podczas swojego bardzo krótkiego panowania (trzy miesiące), był zaangażowany głównie w działalność administracyjną i gospodarczą (a szczególnie w kradzież na dużą skalę, za którą został aresztowany i zastrzelony przez samych Niemców), o tyle następujący po nim Otto Wachter (1942–1944) koncentrował się właśnie na działalności militarno-politycznej. To właśnie w latach 1941–1942 stanowisko Szeptyckiego rozgniewało Berlin (listy do Himmlera -grudzień 1941 i luty 1942 - z protestami przeciwko mordowaniu Żydów w Galicji oraz list pasterski do wiernych z napomnieniem „Nie zabijaj” napisany pod wpływem ostatnich działań, w wyniku których zamordowano dziesiątki tysięcy Żydów z getta lwowskiego). Sam Himmler chciał aresztować Szeptyckiego, ale Wachterowi udało się przekonać swojego szefa, by „tego nie robił, żeby nie prowokować gniewu Ukraińców i nie ryzykować życiem żołnierzy Wehrmachtu, którzy byli w Galicji względnie bezpieczni”. Równolegle Wachter wraz z byłymi oficerami Ukraińskiej Armii Halickiej - Alfredem Bizantzem i Hansem Kochem, próbował „uspokoić” nieposłusznego pasterza, ale otrzymał taką odpowiedź, że wręcz uznano ją za obrazę ze strony arystokraty. Ukraińska Armia Halicka istniała w latach 1918–1921; Ojciec Stepana Bandery, Andrzej, był kapelanem jej armii. Warto zauważyć, że Otto Wachter był bardzo pozytywnie nastawiony do ukraińskiego ruchu narodowego i państwa ukraińskiego, co nie podobało się jego przełożonym. Najwyższe władze III Rzeszy nie miały sympatii dla ukraińskiego ruchu narodowego ...

2. Wsparcie ukraińskiego ruchu nacjonalistycznego.
W przeciwieństwie do swojego młodszego brata Stanisława (generała dywizji armii austro-węgierskiej i generała-porucznika armii polskiej, który ostatecznie skłonił się ku polonizacji po I wojnie światowej), Andrzej (Szeptycki) zawsze uważał się za Ukraińca i pragnął wywalczyć niepodległość dla Ukrainy. Jako arystokrata i prałat, metropolita starał się prowadzić tę walkę pokojowo, parlamentarnie i bezkrwawo. I to nie jego wina, że XX wiek marginalizował wszystkich i wszystko... Nawiasem mówiąc, jego odrzucenie terroru jako narzędzia politycznego od dawna utrudniało wzajemne zrozumienie miedzy metropolitą i OUN. Rozłam OUN na frakcję Bandery i frakcję Melnyka bardzo zasmucił Szeptyckiego, ponieważ dla niego ważna była jedność narodu. Kolejna kwestia - Andrij Melnyk, oficer armii austro-węgierskiej i armii UNR, znał osobiście metropolitę i nawet przyjaźnił się z nim, i jednoznacznie deklarowana przez banderowski odłam OUN wrogość wobec przeciwników ogłoszonej przez banderowców państwowości ukraińskiej skłaniała pokojowego prałata w stronę OUN Melnyka. Ponadto wypowiedzenie przez OUN (B) wojny Niemcom po aresztowaniu kierownictwa frakcji sprawiło, że metropolita obawiał się masowych represji nazistów wobec całego ukraińskiego narodu.

3. Posiadając wielki autorytet, metropolita nie przeszkodził ani nie powstrzymywał żydowskich pogromów w lecie 1941 roku ani późniejszego ludobójstwa Żydów.
Jak wspomniałem powyżej, metropolita Andrzej od najmłodszych lat był bardzo przyjazny wobec Żydów. W przeciwieństwie do wschodniej, środkowej i południowej Ukrainy, gdzie pogromy żydowskie na przełomie XIX i XX wieku były dość powszechne, w Galicji do 1939 roku „problem żydowski” nie był zbyt duży, zresztą metropolita Andrzej, jako przywódca jednego od potężnych wyznań chrześcijańskich, we współpracy z rabinami, musiał również brać pod uwagę rosnącą liczbę międzyreligijnych, małżeństw mieszanych. Koło zamachowe nienawiści między narodami puszczono w ruch w roku 1939, podczas stalinowskiej okupacji zachodniej Ukrainy. Brutalna sowietyzacja Galicji opierała się zarówno na „importowanych” komunistycznych kadrach żydowskich i ukraińskich, jak i na lokalnych. Kiedy wojska niemieckie weszły do Lwowa, więzienia NKWD zostały otwarte. Ukazany ludności przera żający, krwawy i upiorny obraz komunistycznych represji (przy którym płótna Hieronima Boscha mogą jawić sie nam jako obrazy sielankowe) został bezbłędnie wykorzystany przez nazistów w celach propagandowych i prowokacyjnych. Naziści obwiniali wszystkich Żydów o te zbrodnie i skierowali gniew narodu na żydowską ludność miasta.
Metropolita zaangażowany wówczas w rozmowy z OUN na temat proklamowania niepodległości Ukrainy, nie był w stanie zapobiec pogromowi, mógł jedynie potępić przemoc. Później były wspomniane już listy Himmlera i przypomnienie przykazania „Nie zabijaj”... Ale oprócz słów było też wiele dobrych uczynków spełnionych razem młodszym bratem Kazimierzem (Klemensem)...

Hrabia Kazimierz Maria Szeptycki [znany w Polsce jako Klemens Szeptycki] urodził się 17 listopada 1869 roku, podobnie jak jego starszy brat w majątku Przyłbice. Podobnie jak jego brat uzyskał również doktorat na Uniwersytecie Jagiellońskim, ale nie z teologii, lecz z prawa. W tym samym czasie Kazimierz ukończył Instytut Leśnictwa. Następnie pracował jako prawnik, pomagał ojcu zarządzać majątkami rodzinnymi, podobnie, jak jego starszy brat (metropolita Andrzej), był posłem na sejm galicyjski i deputowanym parlamentu austriackiego, współautorem „ogólnego austriackiego prawa leśnego”. Kazimierz był także autorem prac dotyczących rolnictwa, szefem Galicyjskiego Towarzystwa Leśnego. W 1907 roku wycofał się z działalności politycznej i rozpoczął pracę w rodzinnym majątku, w którym zbudował kościół dla grekokatolików. Podobnie jak jego starszy brat, Kazimierz dokonał gwałtownego zwrotu w życiu: w 1911 r. wstąpił do klasztoru benedyktynów w Byron (Bawaria), a rok później przeniósł się do grecko-katolickiego klasztoru Studytow w Kamenicy (Bośnia), gdzie złożył śluby zakonne i otrzymał swoje nowe, duchowne imię - Klemens. Oprócz świeckiego otrzymał wykształcenie teologiczne na uniwersytecie w Innsbrucku. Był rektorem klasztoru Studytowo w Uniewie. W latach 1936–1937 wraz z metropolitą Andrzejem stworzył statut dla zakonu Studytów, znany jako „Tipikon”. Uczestniczył w założeniu klasztoru kobiecego w Jaktorowie , oraz klasztoru w Kanadzie. Był członkiem Towarzystwa Teologicznego, wykładał na Uniwersytecie w Innsbrucku. Od 1937 r. Mieszka we Lwowie, asystował metropolicie w prowadzeniu kościoła. W 1939 r. został potajemnie mianowany przez metropolitę Andrzeja greckokatolickim egzarchą apostolskim egzarchatu Rosji i Syberii.
Kiedy metropolita Andrzej nakazał grekokatolickim duchownym ukrywać Żydów w kościołach, klasztorach i sierocińcach , jego pierwszym i najważniejszym pomocnikiem był Klemens (Szeptycki).Według zeznań rabina Dawida Kahane (nie mylić z Meirem Davidem Kahane!), który później został naczelnym rabinem izraelskich sił powietrznych, i Kurta Levina, syna naczelnego rabina Lwowa, podczas II wojny światowej metropolita Andrzej i archimandryta Klemens uratowali około 300 żydowskich dzieci, a także ukryli cenne żydowskie dokumenty. Oprócz samych braci Szeptyckich ponad 240 ukraińskich księży i mnichów ryzykowało własne życie, ratując żydowskie dzieci. Metropolita Andrzej ukrywał 15 Żydów w swojej rezydencji.

Po licznych prośbach od uratowanych Żydów i ich potomków, Klemens (Szeptycki) został uznany za Sprawiedliwego Wśród Narodów Świata w roku 1995. Logicznym byłoby przyznanie tego samego tytułu jego bratu i zwierzchnikowi Metropolicie Andrzejowi, ale ...

W 1963 roku rabin Dawid Kahane zeznał w Yad Vashem że został uratowany przez Ukraińca we Lwowie podczas holocaustu. Trzy lata później skierowano oficjalną prośbę do Yad Vashem o uhonorowanie tytułem „Sprawiedliwy Narodów Świata” Ukraińca Andrzeja Szeptyckiego. Niestety, od czasu pierwszej dyskusji w 1967 roku do dnia dzisiejszego (2017) Andrzej Szeptycki nie otrzymał tytułu Sprawiedliwego od Yad Vashem . Kiedy w 1981 r. przeprowadzono głosowanie w Izraelu, spośród 13 członków komisji dwóch wstrzymało się od głosu, pięciu głosowało za, sześciu głosowało przeciw. Odmowę uzasadniono tym, że metropolita został oskarżony o wspieranie dywizji SS „Galicja”, „ideologicznie bliskiej Hitlerowi” i że mógł zrobić więcej, aby uratować Żydów. Po kolejnej porażce w 2007 roku społeczność żydowska Ukrainy w maju 2008 uznała Szeptyckiego za Sprawiedliwego. „Chcemy oddać hołd człowiekowi, który uratował setki Żydów”- powiedział główny rabin Ukrainy, Mosze Reuven Asman „musimy walczyć nie tylko z antysemityzmem, ksenofobią, ale także pamiętać o bohaterach, opowiadając o nich młodszemu pokoleniu”.

Dla upamiętnienia Andrzeja (Szeptyckiego) w pobliżu synagogi Brodzkiego w Kijowie zostało zasadzone „Drzewo życia”. W listopadzie 2013 r. Andrzej Szeptycki został pośmiertnie odznaczony przez Ligę Antydefamacyjną (Liga Przeciwko Zniesławieniom - amerykańska organizacja, jedna z najstarszych i najważniejszych organizacji żydowskich na świecie, której celem jest walka z nienawiścią i uprzedzeniami wobec Żydów) nagroda imienia Jan Karskiego za odwagę i heroizm, którym wykazał się ratując wielu ukraińskich Żydów.

Na czym polega problem z Yad Vashem? Po pierwsze, przez ponad 20 lat (1972–1993), dyrektorem Yad Vashem był Icchak Arad (Rudnicki), który jako chłopiec był partyzantem w lasach litewskich, a później został generałem brygady IDF (Siły Obronne Izraela). Jego biografia jest z pozoru bez zarzutu, ale, przyglądając się jej bliżej, można znaleźć bardzo nieprzyjemne szczegóły. Na przykład: po zajęciu Litwy przez sowietów oddział partyzancki „Wilno” , w którym walczył Arad, stał się pododdziałem wojsk NKWD i brał udział w wojnie z litewskimi „Leśnymi Braćmi” i polskimi partyzantami, walczącymi przeciwko sowietyzacji kraju. No i wreszcie ostra krytyka Arada wobec przyznania Stepanowi Banderze w 2010 roku tytułu Bohatera Ukrainy, budzi poważne wątpliwości co do bezstronnego stosunku Arada do nominacji i nominatów w Yad Vashem. W latach jego kierownictwa Lwowskie Towarzystwo Kultury Żydowskiej im. Szolema Alejchema dwukrotnie ubiegało się o nadanie metropolicie Szeptyckiemu tytułu Sprawiedliwego Wśród Narodów Świata, ale nie otrzymało nawet formalnej odpowiedzi. Wszystkie decyzje Yad Vashem w tej sprawie nie były oparte na faktach, ale na „politycznej poprawności”, zgodnej z politycznymi poglądami reżysera. Wielu pracowników podzielało te poglądy, w tym Aaron Weiss, który był w Yad Vashem jednym z wiodących badaczy. Wraz ze swoim bratem Szewachem (szefem Knesetu i przewodniczącym rady dyrektorów Yad Vashem) byli wybitnymi działaczami lewicowej partii Avoda. Pochodzili z Galicji, a ich cała rodzina została uratowana z getta przez sąsiadów Ukraińców, którzy zostali uznani „Sprawiedliwymi” na pilną prośbę rodziny Weissów. Ale w sprawie metropolity Andrzeja osobista uczciwość obu Weissów nie mogła przezwyciężyć wpływu, jaki miała na nich przynależność do określonej opcji politycznej. Gdy tylko ukraińscy nacjonaliści poruszyli ten problem, Aaron Weiss i Icchak Arad natychmiast z naukowców zmieniali sie w lewicowych polityków.

Oprócz oficjalnych w Izraelu występowali też inni uporczywi przeciwnicy przyznania Andrzejowi Szeptyckiemu tytułu „Sprawiedliwego”. Na przykład Anatolij Kardasz, który napisał cały artykuł przeciwko metropolicie:
„Uratowana żydowska dusza, czyż nie prowadzi ona w grono Sprawiedliwych? - mógłbym ponownie zapytać D. Kagana. J. Suslenski wzdycha: „Kahana, były naczelny rabin pilotów wojskowych Izraela, złożył broń”.
A ja wyobrażam sobie, że rabin Kagana widzi Andrzeja Szeptyckiego, który patrzy z tamtego świata na zamieszanie wokół swojego imienia z uśmiechem, czy z wyrzutem albo ironią, czy może nawet z goryczą… Ponieważ metropolita (i Kakhana dobrze o tym wie) powinien zmyć grzech porozumienia z diabłem ...”
Towarzysz Kardasz dołączył już do metropolity (Szeptyckiego), ale mam nadzieję, że brak kultury i chamstwo byłego pracownika Yad Vashem tam, dokąd odszedł, zostaną mu wybaczone ...

4. Metropolita Andrzej pobłogosławił utworzenie Dywizji Waffen-SS w Galicji.
Kwestię Dywizji SS „Galicja”, kontrowersyjną w przypadku Andrzeja Szeptyckiego i ważną dla ogólnego zrozumienia sytuacji, omówię w oddzielnym artykule. Tutaj zauważę tylko, że bez względu na osobisty stosunek do samej Dywizji metropolita nie udzielił jej żadnego błogosławieństwa. Oto świadectwo świadków (Mychajło Demkowycz-Dobrianski, ukraiński działacz społeczny, dziennikarz, historyk):

“ Ja, podpisany niżej Michał syna Jana i Marii Demkowycz-Dobriańskich, składam przysięgę na Święty Krzyż i na Ewangelię. Przysięgając, pragnę potwierdzić moje oświadczenie, że metropolita Andrzej nie udzielił Dywizji Galicja błogosławieństwa, że pogłoski o takim błogosławieństwie są fałszywe, bo nie odpowiadają faktom. Sługa Boży Andrzej w sprawie Dywizji Galicji wyraził się w dwóch aktach:
1. Uznał potrzebę utworzenia ukraińskiej formacji zbrojnej.
2. Wyznaczył 12 kapelanów wojskowych pod przewodnictwem ks. Wasyla Łaby, profesora Akademii Teologicznej, który wcześniej był kapelanem (w armii austriackiej i Armii Halickiej).
Ani w czasie tworzenia Dywizji, ani potem żadna z ukraińskich postaci, które były blisko z nią związane, nie wiedziała nic o błogosławieństwie metropolity dla Dywizji „Galicja”, ponieważ takiego aktu nie było. Wielu wybitnych obywateli mówiło o potrzebie stworzenia formacji wojskowej, co najwyraźniej sformułował Dmytro Paliiw. Tę opinię Wołodymyr Kubijowycz (przewodniczący UCK) przypisał Metropolicie . Ale od pozytywnego podejścia do potrzeby stworzenia ukraińskich sił zbrojnych do błogosławieństwa Dywizji jest dość daleko. Kiedy w połowie lat siedemdziesiątych XX wieku oficjalny postulator Watykanu przekazał ukraińskiemu postulatorowi około 50 pytań dotyczących działalności metropolity, ojcowie Iwan Homa i Muzyczko przekazali mi ponad 20 tematów, resztę przekazali ks. Iwanowi Gryńjochowi. Ani wśród pytań przekazanych mi, ani wśród pytań przekazanych jemu nie było żadnej wzmianki o błogosławieństwie dla Dywizji „Galicja” . Postulator watykański nie mógłby o tym nie wspomnieć ...”
(Myhajło Demkowycz-Dobriański // Patriarchat. - 1999. - № 78 (343344))

Posłowie.

Roman Szeptycki (metropolita Andrzej) zmarł 1 listopada 1944 roku we Lwowie, w wyniku powikłań chorobowych (około trzy miesiące po zdobyciu miasta przez oddziały sowieckie).

Kazimierz Szeptycki(archimandryta Klemens) - w 1947 roku. Jako78-latek został aresztowany przez NKWD w celi klasztornej podczas wieczornej modlitwy, a po roku śledztwa, poniżenia, przesłuchań i przymuszeń, aby podporządkował sie Rosyjskiej Prawosławnej Cerkwi, został skazany na osiem lat więzienia. Zmarł 1 maja 1951 roku w niesławnej siedzibie wołodymirskiej „centrali”. W 1995 roku Klemens otrzymała w Izraelu tytuł Sprawiedliwego wśród Narodów Świata. 27 czerwca 2001 roku Klemens został ogłoszony przez papieża Jana Pawła II świętym katolickim.

Stanisław Szeptycki został mianowany ministrem obrony Polski w roku 1923. Pomówiony przez Józefa Piłsudskiego po zamachu stanu w maju 1926 roku wyzwał go na pojedynek, ale marszałek nie przyjął wyzwania. W związku z tym Stanisław zrezygnował ze służby wojskowej. Po rezygnacji mieszkał w Krakowie, nie angażował się w działalność polityczną. Pełnił funkcję prezesa Krajowego Stowarzyszenia Producentów Ropy Naftowej. Co ważne, podczas II wojny światowej nie brał udziału w ruchu oporu. Pod koniec wojny 78-letni generał wstąpił w szeregi Armii Ludowej, a także został przewodniczącym Rady Czerwonego Krzyża w komunistycznej Polsce - stanowisko to pełnił od 1945 do 1950 roku (aż do śmierci). Cóż, zakała rodziny zawsze się znajdziey...

Leon Szeptycki wraz z żoną Jadwigą i służbą (razem 13 osób) został rozstrzelany 27 września 1939 roku przez NKWD w majątku rodzinnym Szeptyckich. Jego syn , Andrzej, bratanek metropolity Andrzeja i jednocześnie chrześniak , podporucznik Wojska Polskiego, wiosną 1940 roku stał się jedną z ofiar zbrodni katyńskiej NKWD.


Taka oto jest historia rodziny Szeptyckich - historia służby dla swojego narodu, dla swoich rodaków, służby bez patosu i bez honorów...


LITERATURA:
Szymon Redlich. „Zasady moralne w codziennej rzeczywistości: metropolita Andrzej Szeptycki i Żydzi w Holokauście i w II wojnie światowej”.
Szymon Redlich. „Razem i osobno w Bereżanach: Polacy, Żydzi, Ukraińcy”.
I.Bryndak . "Jeszcze raz o „kolaboracji” metropolity Andrzeja Szeptyckiego" Słowo— № 4 (44). - 2010. - str. 42–46.
A.Kardash. „Sprawa nr 241”.



Alik Gomelski (Izrael-Kanada) historyk, pisarz, publicysta, bloger.
Autor książek: „Historia. Niewyuczone lekcje”, „Symon Petlura. Fakty przeciwko mitom”, „Żydowsko-ukraińskie stosunki . XX wiek”. W swoich książkach, opartych na odtajnionych dokumentach archiwalnych (KGB ZSRR i CIA USA), na archiwum Władimira Bukowskiego i na wspomnieniach współczesnych badań - osobowości i wydarzenia historyczne pod kątem relacji między narodem żydowskim a innymi narodami. Ściśle współpracuje z amerykańską organizacją „Ukraińsko-Żydowskie Spotkanie”. Niedawno został zaproszony do konsultacji w Królewskim Muzeum Ontario w Toronto do pomocy w przygotowaniu wystawy „Pamięć, identyfikacja, spotkanie. Historiaukraińsko-żydowska”, która odbędzie się w 2020 r.

























ХАРКІВСЬКА КАТИНЬ

(З книги Аліка Гомельського "Історія. Невивчені уроки")


Я народився і виріс в місті Харкові. Коли я був школярем-піонером, я разом з усіма покладав квіти в Лісопарку до монументу загиблим. Нам говорили, що там поховані розстріляні німцями радянські патріоти. І лише недавно я дізнався, що там в 1940 році «доблесні» виконавці з НКВС розстрілювали і закопували тіла страчених поляків (тобто це, ПО СУТІ, українська Катинь). Серед тисяч (3820 осіб) жертв цього злочину були: колишній штабс-ротмістр 12-го гусарського Охтирського імені Дениса Давидова полку, учасник Першої світової війни, бригадний генерал Війська Польського Константин Плісовський, капітан Якуб Вайда, батько великого польського кінорежисера Анджея Вайди та .. .. єврей, підполковник Максиміліан Ландау (він командував артилерією при обороні Львова від "доблесних" атак РСЧА і Вермахту) ....

Єврейська кров пролита "доблесними" виконавцями з НКВС має конкретні цифри: 231 єврей убитий в Катині, 188 - в Харкові і 19 розстріляно в Мідному. Серед них були як офіцери на дійсній службі, так і звільнені в запас - лікарі, фармацевти, юристи та інженери.


Додаю кілька світлин і копії документів про виявлення масового поховання і заходи щодо запровадження в оману населення міста Харкова.






Константин Плісовський.






Максиміліан Ландау.




Анжей Вайда на тлі світлини його родини.




Архівна папка з документами.



















Схеми поховань.





Меморіальна дошка (українською і польською) на будівлі колишнього обласного управління НКВС в Харкові. З люб'язного дозволу автора світлини Володимира Рисенко.

БЕН САЛОМОН - АНГЕЛ-ХРАНИТЕЛЬ НАГРАЖДЁННЫЙ ЧЕРЕЗ 58 ЛЕТ ПОСЛЕ ГИБЕЛИ

(из книги Алика Гомельского "История. Поиск истины")



Помимо Леонарда Кравица и Тибора Рубина, награждённых с огромной задержкой, я обнаружил весьма интересный случай. Но не с Корейской войны, а со 2-й Мировой. Капитан медицинской службы армии США, с нетипичным для еврея именем Бен Соломон.

Бенджамин Саломон, родился в Милуоки (Висконсин) в еврейской семье. Высшее образование получил сначала в Милуоки, а затем, перебравшись в Лос-Анджелес, в университете Южной Калифорнии, который окончил с дипломом зубного врача в 1937 году.

Осенью 1940 года в США был принят закон о воинской повинности и военной подготовке, Бен Саломон был вскоре мобилизован. Начал службу рядовым в пехоте. Приписанный к 102-му пехотному полку, Бен зарекомендовал себя как высококлассный стрелок и в течение года был повышен в звании до сержанта и получил под своё командование пулемётное отделение. В 1942 году, однако, было принято решение использовать его врачебные навыки и Б.Саломон был переведен в зубоврачебную службу. Саломон подавал заявление о желании остаться в пехоте, а его прямой командир обращался к начальству с рапортом о присвоении ему звания лейтенанта пехоты, но эти заявления были отклонены, и Саломон был отправлен на Гавайи, где получил звание старшего лейтенанта медицинской службы. Бен был назначен полковым зубным врачом в 105-й пехотный полк 27-й дивизии, где к лету 1944 года получил звание капитана.

В июне 1944 года его полк совершил высадку на остров Сайпан. 22 июня полковой полевой хирург был ранен осколком, и Саломон, вызвался его заменить. 4 июля он участвовал в высадке на побережье рядом с деревней Танапаг. Пройдя около 800 метров от берега, батальон увяз в японской обороне. В 5 часов утра 7 июля остававшиеся на острове японские силы (от 5 до 6 тысяч солдат) были брошены в последнюю контратаку на позиции 2-го батальона. Всего через десять минут после начала атаки в полевом лазарете Саломона, расположенном в 50 метрах от передней линии окопов, уже собралось больше 30 раненых, и пока он занимался самыми тяжёлыми из них, японские солдаты добрались до лазарета....

Увидев, как японский солдат заколол штыком раненого, лежавшего рядом с операционной палаткой, Саломон открыл по нему огонь и убил из личного оружия. Едва он вернулся к работе, в палатку ворвались ещё двое японцев, которых Саломону тоже удалось убить, но тем временем четверо новых уже ползли в палатку с разных сторон. Обезоружив одного из них, Саломон застрелил второго и заколол штыком третьего; четвёртого, с которым врач вступил в рукопашный бой, застрелил один из раненых. После этого, видя, что ситуация стала угрожающей, Бен приказал остальным раненым уходить по мере возможности из лазарета в тыл американских позиций. Сам же он остался прикрывать их отступление, сначала с винтовкой, а затем пулемётом, расчёт которого погиб. После боя, когда было найдено тело капитана лежавшего рядом с пулемётом, то американцы насчитали в нём 76(!) пулевых отверстий и множество штыковых ран, не менее 24(!) из которых были получены доктором ещё при жизни.

Армия подавала представление на “Medal of Honor” (Медаль Почёта, высшая боевая награда в США) для Бена Соломона несколько раз, однако все они отклонялись, но надо признаться не из-за антисемитизма, а исключительно по бюрократическим причинам.

Вскоре после окончания битвы за Сайпан историограф 27-й дивизии капитан Эдмунд Лав подал несколько рапортов о награждении военнослужащих дивизии за проявленный в боях героизм. Двое из однополчан Лава и Саломона были награждены "Медалью Почёта", но представление о награждении Б. Саломона не было утверждено командиром дивизии генерал-майором Джорджем Грайнером. В своей резолюции Грайнер ссылался на Женевскую конвенцию, согласно которой медицинский персонал, носящий эмблему Международного Красного Креста, не имеет права на применение оружия.

По окончании войны, в 1946 году, Лав опубликовал в Infantry Journal статью о битве за Сайпан, где особое внимание уделил героизму Бена Саломона. После этого отец Саломона обратился с письмом в военное министерство, и министр Роберт Паттерсон предложил Лаву повторно подать рапорт о представлении Бена к награде. Процесс занял долгое время, так как один из трёх свидетелей подвига с тех пор погиб, а ещё одного не удалось найти, собранные же при подготовке первого рапорта документы затерялись в архивах дивизии и Пентагона. Рапорт был подан только летом 1951 года и снова отклонён — теперь на том основании, что срок для представлений к наградам за действия Второй мировой войны уже истёк.

В 1968 году была предпринята новая попытка добиться награждения Саломона "Медалью Почёта". Её инициатором стал декан зубоврачебного отделения университета Южной Калифорнии Джон Ингл, обратившийся за помощью к командующему зубоврачебной службой армии США генерал-майору Роберту Шайре. Документы снова пришлось собирать с нуля, при этом последний из первых трёх свидетелей покончил с собой ещё в 1953 году. Только в результате обширной переписки с ветеранами полка при участии Эдмунда Лава удалось найти новых свидетелей, передавших рассказы очевидцев боя рядом с лазаретом. Третье представление о награждении было подписано командующим медицинской службой ВС США в октябре 1969 года. К этому времени положения Женевской конвенции были пересмотрены юристами, пришедшими к выводу, что военно-медицинскому персоналу разрешено применять личное оружие для самозащиты или защиты больных и раненых, что снимало возражения, выдвинутые при рассмотрении первого рапорта. Однако в 1972 году в награждении вновь было отказано, поскольку изложенные в представлении факты были расценены министерством обороны как основанные на косвенных доказательствах.

Четвёртое(!) представление о награждении Саломона было подготовлено в конце 1990-х годов усилиями Роберта Вэста, Уильяма Риджуэя и Уильяма Дальберга — выпускников зубоврачебного отделения университета Южной Калифорнии — при поддержке конгрессмена Брэда Шермана и Отдела наград армии США. Но всё же “Medal of Honor” нашла своего героя спустя “какие-то” 58 лет и после 4-х подач на награждение. Специальным решением было отменено действие ограничения по сроку представления к награде, и приказ о награждении капитана Бена Саломона "Медалью Почёта" наконец был подписан в 2002 году президентом Джорджем У. Бушем. Поскольку никого из родных Бена Саломона уже не было в живых, его медаль была вручена его “alma mater” - Herman Ostrow School of Dentistry, и принял её Роберт Вэст. С этого времени награда хранится в зубоврачебном отделении университета Южной Калифорнии






Бенджамин Саломон.